K-Pax

Третя година ночі, собаки вже не гавкають, а півні ще мовчать. Саме б заснути, аж раптом блим! У вікно вдарило таке яскраве світло, що на думку спала кульова блискавка, не менше.

Стало і цікаво і страшно. Джерело світла було далеченько, висіло набагато вище ліхтарів і майже не ворушилося.

Матюкаючись, бо воно, сліпило, бляха, як десять “Ланосів” з китайським “ксеноном”, я почав шукати телефон. А на вікнах фіранок у нас поки нема, бо ж не все одразу: треба спочатку поставити паркан, завершити демаркацію кордону з сусідами і взагалі не до фіранок, поки в тебе глина під ногами.

“От зараз зафільмую унікальне явище і стану зіркою Ютубу, — майнуло в голові, — А нехай йому грець, як сліпить! Може то нарешті за мною прилетіли?”

Зрадівши такій версії, я напнув кросівки, і захопивши найнеобхідніше, тобто цигарки, вискочив у двір, повністю готовий до контакту з позаземним розумом. Здоровенна пляма в небі збільшилася на кілька “Богданів” із погано відрегульованим дальнім світлом, але до мене так ніхто і не вийшов.

Я сплюнув. “Ніякі то не інопланетяни. Скоріше за все місцеві ідіоти”, — вирішив я і набрав 101. Ну бо дістали ж — очі ріже!

Сонна тітонька на іншому кінці дроту люб’язно поцікавилася, що саме горить. Це вже коли вона запитала куди, на мою думку, їй варто зателефонувати, я зрозумів, що моя перша відповідь “не знаю” була не дуже вдалою. Як і наступне порівняння з десятьма літаючими “Ланосами”.

Я зрозумів, що інопланетянином для неї був я. Тоді я поклав слухавку і набрав 102. Там у мене чомусь одразу запитали ім’я і дату народження. Далі я був обережним і про літаючі Ланоси і Богдани вже не розказував. Хлопці, втім, погодилися приїхати.

Але поки вони шукали Польову вулицю посеред поля, я не витримав і сам вирушив на пошуки інопланетян.

І знайшлися вони напрочуд швидко. Прямо на автобусній зупинці крутилися двоє зачовганих молодиків в “Адідасах”. Діями хлопців керувала гламурна дама в темних окулярах. Дама була одягнена в модне пальто без ґудзиків. Поруч чекало два Ланоси, один “Джилі” і класичний жовтий “Богдан”, не літаючий, звісно.

А при дорозі стояла вантажівка; на ній вишка із трьома здоровенними прожекторами, один з яких якраз і освітлював половину села і мій будинок без фіранок.

— А що тут відбувається? — Питаю.
— Кіно знімаємо, — радісно відповідає Адідас номер один.
— Угу, а як називається, не Хіросіма, часом? — Уточнюю.
— Що? — Адідас номер два напружується.
— А дозвіл у вас є? — Тут нарешті з’являється Вартовий Галактики номер один. Воїни 102 під’їхали за мить після мене.
— Який дозвіл? — Кліпає очима гламурна дама без ґудзиків.
— Ну як , — розгублено розводить руками Вартовий Галактики номер один, — ну такий … дозвіл, коротше!
— Ну е …, а від кого? — Гламурна дама намагається намацати неіснуючі ґудзики.
— Так, а де заявник? — Цікавиться Вартовий Галактики номер два.
— Я заявник, — виходжу вперед.
— А як вас звати?
— Кевін Спейсі.
— Як ви сказали?
— Олександр.
— Письмову заяву писати будете?
— Ні, дякую.
— То будемо вважати інцидент вичерпаним?
— Угу, мені час повертатись на K-Pax.
— Куди?
— Додому. Контакт не відбувся.

Гламурна дама образилася, мені здалося, та й бог з нею. Нехай знімає своє кіно. Треба було хоч спитати як воно називалося. Це напевно трохи нечемно з мого боку. Але зрештою, у мене важливі справи. Паркана он треба поставити і бензинову косу купити. Треба майданчик готувати — колись же вони прилетять …

Треба було хоч поцікавитися в тих “Адідасів”, скільки коштує такий ліхтар. Мені б не завадило їм майданчик підсвітити.

Ех … переглянути K-Pax поки чекаю, чи що?